Конституція та управління державою в Україні: основи та характер.

Фото: ОПУ

Отже, ми говоримо про функціональне призначення держави. Якщо уявити державу як єдиний організм, схожий на людське тіло, можна провести аналогії між роботою різних його частин (органів), кожна з яких виконує свою специфічну роль. Наприклад, серце забезпечує циркуляцію крові та лімфи, мозок координує дії всього організму, а руки, ноги, легені та нирки виконують свої унікальні функції. Якщо хоча б один з цих органів виявляється недорозвинутим, пошкодженим або взагалі відсутнім, то організм починає функціонувати з порушеннями, що може негативно вплинути на його загальне життя. З іншого боку, якщо певні органи розвинені надмірно, це може позитивно позначитися на окремих здібностях організму.

Відповідно до Конституції, Україна визнається суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою (Стаття 1).

Керування життям держави (суспільства або народу) реалізується через різноманітні методи та форми державного управління, які розподіляються на три основні гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову. Кожна з цих гілок повинна мати чітко визначену область функціональних повноважень, включаючи права та обов'язки.

Важливим складником державного управління є інститут президентства (голови держави), який має на меті втілювати основні характеристики держави та забезпечувати їх глибоке і змістовне наповнення.

В цьому контексті (розподілу владних функцій і повноважень) важливо, щоби Основний закон чітко та однозначно визначав коло/перелік таких функцій і повноважень. Від такої чіткості та однозначності більшою мірою залежить весь механізм функціонування держави.

Звернення до тексту нашої Конституції надає мені підстави стверджувати, що функції державного управління трьох гілок влади президента держави в цілому визначені. Проблеми починаються тоді, коли починаєш співставляти/порівнювати функції, повноваження і реальну практику їх втілення у життя...

Однозначність і повне відповідність функцій та повноважень можна спостерігати і відчувати лише у діяльності судової влади - правосуддя, яке включає всі інструменти, доступні державі в цій сфері. Проте внутрішня організація судових органів викликає чимало питань та логічних суперечностей. Наприклад, конституційні та законодавчі норми, що стосуються структури судової влади, зокрема Верховного Суду та існування Вищих спеціалізованих судів (таких як Вищий антикорупційний суд або Вищий суд з питань інтелектуальної власності), викликають сумніви через відсутність спеціалізованих судів першої інстанції. Крім того, обговорюється можливість створення окремої системи ювенальних судів. Ще однією проблемою є невизначеність статусів Прокуратури та Адвокатури в контексті "Правосуддя", оскільки ці інституції зберігають значну автономію у своїй організаційно-правовій структурі.

Значно складнішим виявляється аналіз співвідношення функцій і повноважень законодавчої і виконавчої гілок державної влади і ролі інституту "президента держави".

Відповідно до Конституції України (Статті 75 і 87), Верховна Рада має лише ДВІ основні функції: законодавчу, що передбачає розробку та прийняття законів, та установчу, яка полягає у формуванні Кабінету Міністрів і можливості висловлення йому недовіри.

Одночасно, розгляд повноважень Парламенту, закріплених у Конституції, дозволяє дійти висновку, що він виконує низку додаткових функцій: а) ініціювання змін до Конституції; б) організація всеукраїнського референдуму з конкретних питань; в) формування принципів внутрішньої та зовнішньої політики, а також різних державних програм; г) призначення виборів президента; д) реалізація кадрової політики в різних сферах державного управління, окрім функції "формування складу Кабінету Міністрів"; контрольна функція щодо діяльності практично всіх центральних органів виконавчої влади та президента (Статті 85, 89). Такий комплексний підхід до функцій і повноважень законодавчого органу, враховуючи політичні аспекти його формування, на мою думку, не сприяє стабільності та передбачуваності в роботі не тільки Парламенту, а й усього державного механізму.

Функції виконавчої влади, як зазначено в Конституції, не мають чітких визначень, за винятком організаційно-правового статусу Кабінету Міністрів (Стаття 113) та місцевих державних адміністрацій (Стаття 118). Ці положення часто виявляються неузгодженими і перетинаються з обов'язками органів місцевого самоврядування. Визначити конкретні функції цієї гілки влади та її складових можливо лише шляхом аналізу конституційних повноважень, які подані в загальному вигляді і наділені значною дискрецією. Це, в свою чергу, ускладнює ефективне функціонування системи виконавчої влади та місцевого самоврядування в цілому.

Найбільш повно та однозначно визначені в Конституції функції інституту президента держави (Стаття 102) : глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Функцій, як для однієї людини, в системі державного управління чимало і всі вони дуже відповідальні і насичені. Разом з тим стаття 106, закріплюючи повноваження президента у виконання свої багатогранних функцій, фактично не наділяє його повноцінними та ефективними інструментами гарантування їх реалізації. Таким чином, вони багато в чому мають декларативний характер, надаючи конкретному президенту (людині) самому винаходити такі інструменти, які часто-густо можуть не співвідноситись/не корелюватися з функціями і повноваженнями інших гілок влади. Саме тому, на мій погляд, відбувається перманентний пошук важелів стримування і противаг та бажання вносити зміни до тіла Конституції. Це призводить до того, що допоміжні інструменти діяльності президента (наприклад, Офіс/Адміністрація, РНБО, різні комісії - створення і діяльність яких цілком залежить від волі президента) перебирають/намагаються перебирати на себе функції і повноваження інших гілок влади, що призводить до збоїв в роботі всього державного механізму.

Схоже, що пошук шляхів і способів вирішення проблем, які я виокремлюю у сфері державного управління, має стати пріоритетним завданням для всього інтелектуального, політичного та організаційного потенціалу нашої країни. Ці зусилля повинні бути спрямовані на повоєнне відновлення та розвиток України. У цій справі необхідно провести детальний аналіз поточної ситуації, проявити безкомпромісність у створенні нових методів і інструментів, а також демонструвати незламну волю в їх реалізації.